Історія справи

Постанова ВГСУ від 18.03.2015 року у справі №910/25089/13
Постанова ВГСУ від 17.09.2014 року у справі №910/25089/13

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2015 року Справа № 910/25089/13

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Гольцової Л.А.(доповідач),суддів:Акулової Н.В., Козир Т.П.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Рада"на рішення та постановуГосподарського суду міста Києва від 14.10.2014 Київського апеляційного господарського суду від 10.12.2014у справі№ 910/25089/13Господарського судуміста Києваза позовомКомунального підприємства "Дирекція замовника з управління житловим господарством Дарницького району міста Києва"доТовариства з обмеженою відповідальністю "Рада"простягнення коштівза участю представників:

позивача: Мохонько О.А., дов. від 01.10.2014;

відповідача: Дементьєв Я.Т., дов. від 05.01.2015;

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.03.2014 у справі № 910/25089/13 (суддя Любченко М.О.) позовні вимоги задоволено частково. Суд стягнув з відповідача на користь позивача основний борг в сумі 28766,74 грн., 3% річних в сумі 1475,37 грн., інфляційні втрати в сумі 742,27 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 20.05.2014 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Дикунська С.Я., судді - Алданова С.О., Кропивна Л.В.) рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2014 у справі № 910/25089/13 залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 17.09.2014 рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2014 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.05.2014 у справі № 910/25089/13 скасовано в частині задоволених позовних вимог та в цій частині справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2014 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.05.2014 у справі №910/25089/13 залишено без змін.

За наслідками повторного розгляду справи, рішенням Господарського суду міста Києва від 14.10.2014 у справі № 910/25089/13 (суддя Сівакова В.В.) позов задоволено частково. Суд стягнув з відповідача на користь позивача 21926,61 грн основного боргу, 157,00 грн збитків від зміни індексу інфляції, 814,99 грн 3% річних. В іншій частині в позові відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.12.2014 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Ільєнок Т.В., судді - Авдеєв П.В., Яковлєв М.Л.) рішення Господарського суду міста Києва від 14.10.2014 у справі № 910/25089/13 залишено без змін.

Не погоджуючись з судовими рішеннями попередніх інстанцій, ТОВ "Рада" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник послався на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Відповідачем, в порядку ст. 1211 ГПК України, подано заяву про зупинення виконання судового рішення у даній справі, проте колегія суддів Вищого господарського суду України відмовляє в задоволенні заяви, оскільки не знаходить підстав для її задоволення.

Позивач надав відзив на касаційну скаргу, в якому заперечує проти її задоволення, просить прийняті у даній справі судові рішення залишити без змін.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено, що між позивачем (Виконавець) та відповідачем (Замовник) 08.06.2006 укладений договір № 9-498т про надання послуг диспетчерського зв'язку, предметом якого є надання послуг оперативно-диспетчерського зв'язку щодо роботи ліфтового обладнання для житлового будинку за адресою: м.Київ, вул. А. Ахматової, 13-Д.

Замовник зобов'язався на першу вимогу Виконавця, але не пізніше 20-го числа поточного місяця сплачувати вартість послуг диспетчерського зв'язку згідно укладеного договору (п. 2.3 договору).

Відповідно до п. 5.1 договору, він діє з 08.06.2006 до 01.07.2007 строком на один рік (п. 5.1 договору). Даний договір підлягає пролонгації, якщо за місяць до закінчення строку жодна із сторін не заявить про намір його припинення (п. 5.4 договору).

Господарськими судами встановлено, що у спірний період зазначений договір був чинним.

Зі змісту п. 2.3 договору вбачається, що Замовник зобов'язався на першу вимогу Виконавця, але не пізніше 20-го числа поточного місяця, сплачувати вартість послуг диспетчерського зв'язку.

Розмір плати за послуги диспетчерського зв'язку щодо роботи ліфтового обладнання визначається згідно калькуляції на щомісячне технічне обслуговування диспетчерського зв'язку та кошторису на утримання диспетчерської служби, які додаються. Розмір плати за послуги у місяць сплачується згідно додатку №1 (п.4.1 договору).

Плата за послуги диспетчерського зв'язку щодо роботи ліфтового обладнання перераховується Замовником на рахунок Виконавця відповідно до платіжної вимоги-доручення (п. 4.2 договору).

У відповідності додатку №1 до договору, станом на 01.09.2008 вартість послуг з диспетчерського зв'язку складала 887,57 грн на місяць. Сторонами також було передбачено, що при зміні тарифів на обслуговування відповідно змінюються розрахунки з оформленням додатків до договору з часу введення змін.

Додатком №1 без дати сторони погодили, що з 01.04.2011 вартість послуг за договором буде збільшено до 1147,99 грн на місяць.

На виконання умов договору № 9-498т позивачем надавались послуги оперативно-диспетчерського зв'язку щодо роботи ліфтового обладнання (57370,90 грн), які відповідачем оплачені частково (28604,16 грн), в результаті чого утворився борг в сумі 28766,74 грн за період з 01.01.2009 по 04.09.2013.

Водночас, суди з'ясували, що відповідачем не доведено пред'явлення позивачу претензій (звернення з відповідними листами, тощо) з приводу неналежного надання послуг за період з 01.01.2009 по 04.09.2013.

Звертаючись до суду з позовом, позивач, як вірно зазначив суд першої інстанції, просив стягнути з відповідача суму основного боргу 28766,74 грн за період з січня 2009 року по вересень 2013 року, пеню в сумі 304,94 грн, 3% річних в сумі 2343,11 грн та інфляційні втрати в сумі 1791,01 грн.

Під час розгляду справи, відповідачем заявлено клопотання про застосування строку позовної давності як щодо стягнення суми основного боргу за період з 01.01.2009 по 30.11.2010, так і щодо нарахованих позивачем до стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат.

Приймаючи рішення у справі, суд першої інстанції з яким погодився апеляційний господарський суд, виходив з положень ЦК України та, надавши оцінку матеріалам справи в їх сукупності дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача 21926,61 грн основного боргу за період квітень 2011 року, лютий-грудень 2012 року, лютий-вересень 2013 року, інфляційних втрат в сумі 157,00 грн, 3% річних в сумі 814,99 грн. В іншій частині позовних вимог суди відмовили у зв'язку з пропуском строку позовної давності.

Згідно зі ст. 11112 ГПК України, вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Касаційна інстанція перевіряє юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду та постанові апеляційного господарського суду (ч. 2 ст. 1115 ГПК України).

Відповідно до абз. 2 п. 1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення", рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору (п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6).

Відповідно до ст. 256, 257 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України).

Статтею 264 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Пунктом 4.4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" від 29.05.2013 № 10 (із змінами і доповненнями) роз'яснено, що у дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (ч. 1 ст. 264 ЦК України), господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.

З встановлених судовими інстанціями обставин вбачається, що умовами п. 2.3 договору передбачено щомісячні розрахунки за надані Виконавцем послуги, тобто відповідач повинен на першу вимогу Виконавця, але не пізніше 20-го числа поточного місяця сплачувати вартість послуг диспетчерського зв'язку згідно укладеного договору.

Таким чином, оскільки за умовами договору оплата наданих послуг відповідачем повинна здійснюватись щомісяця, то початок позовної давності для стягнення спірних сум необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання Замовником кожного із цих зобов'язань.

А відтак, з урахуванням вищенаведених норм законодавства строк позовної давності слід обчислювати щодо кожного помісячного платежу. Крім того, суми річних та інфляційних втрат також повинні нараховуватись на кожний помісячний прострочений платіж відповідно до положень чинного законодавства.

При цьому, виконання зобов'язання у межах строку позовної давності за одним із помісячних платежів не є дією, яка зумовлює переривання строку позовної давності за іншими невиконаними помісячними платежами.

Отже, з огляду на положення законодавства, зважаючи на заяву відповідача про застосування строку позовної давності щодо стягнення суми основного боргу за період з 01.01.2009 по 30.11.2010, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що господарські суди попередніх інстанцій обґрунтовано визначились щодо того, що строк позовної давності для пред'явлення позивачем вимоги про сплату боргу за зазначений період станом на день звернення до суду з даним позовом (24.12.2013) пропущено, а тому в позові в цій частині слід відмовити.

Поряд з наведеним, господарськими судами досліджено, що відповідачем здійснено оплату послуг за зазначеним вище договором за грудень 2010 року, січень, лютий, березень, травень, червень, липень, серпень, вересень, жовтень, листопад, грудень 2011 року, січень 2012 року та січень 2013 року. Докази здійснення оплати послуг за інші заявлені позивачем періоди матеріали справи не містять.

Згідно з ч. 1 ст. 901 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Договір є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків (ст. 11, 626 ЦК України), які мають виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до договору (ст.526 ЦК України), а одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається (ст.525 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 530 ГПК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Статтею 34 ГПК України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

З огляду на встановлені попередніми судовими інстанціями обставини справи, судова колегія Вищого господарського суду України погоджується з висновком про наявність підстав для стягнення з відповідача 21926,61 грн основного боргу за період квітень 2011 року, лютий-грудень 2012 року та лютий-вересень 2013 року.

Відносно вимог про стягнення інфляційних втрат та 3% річних за період з 01.01.2009 по 30.11.2010 у відповідності до ч.2 ст. 625 ЦК України, то місцевий господарський суд, з яким мотивовано погодився суд апеляційної інстанції, вірно зазначив про їх безпідставність, оскільки строк позовної давності, передбачений ст. 257 ЦК України щодо цих вимог за наведений період сплив.

Таким чином, суди визначили, що з відповідача, окрім наведеного вище, підлягає стягненню інфляційні втрати та 3% річних в сумі 157,00 грн та 814,99 грн відповідно (за здійсненим судами перерахунком).

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ч. 1 ст. 43 ГПК України).

Так, господарськими судами попередніх інстанцій на виконання вказівок Вищого господарського суду України було надано оцінку всім наявним в матеріалах справи доказам у їх сукупності та забезпечено сторонам у справі дотримання принципу рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Зважаючи на викладене вище, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що як суд першої так і суд апеляційної інстанцій, повно перевіривши доводи сторін та з'ясувавши всі істотні для справи обставини, правильно визначили спірні правовідносини сторін, вірно застосували до них норми матеріального та процесуального права.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази (ст. 1117 ГПК України).

З урахуванням наведених правових положень та встановлених судами першої та другої інстанцій обставин справи, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені заявником у касаційній скарзі є необґрунтованими, оскільки вони, фактично, стосуються переоцінки доказів у справі, що виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції.

Поряд з цим, з касаційної скарги не вбачається обґрунтування вказаної правової позиції відповідача у справі, а її зміст зводиться до дублювання змісту апеляційної скарги, за результатами розгляду якої, Київським апеляційним господарським судом прийнято постанову.

Що стосується посилання відповідача на не залучення на стадії перегляду рішення в апеляційному порядку ПрАТ "ОТІС" третьою особою, оскільки, як наполягає відповідач, обслуговування системи оперативно-диспетчерського зв'язку здійснювалось не відповідачем а саме ПрАТ "ОТІС", то судова колегія вважає за необхідне відзначити, що, як вже було встановлено у цій справі судами попередніх інстанцій, відносини за договором від 08.06.2006 № 9-498т в спірний період існували саме між позивачем і відповідачем та протилежного судами не встановлено.

До того ж, зазначені доводи скаржника не підтверджені належними засобами доказування в порядку ст. 32, 33 ГПК України, оскільки, у відповідності до ст. 27 ГПК України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін.

Враховуючи межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають вимогам матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування не вбачається.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,-

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Рада" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 14.10.2014 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.12.2014 у справі № 910/25089/13 - без змін.

Головуючий суддя Л.А. ГОЛЬЦОВА

Судді Н.В. АКУЛОВА

Т.П. КОЗИР